Реґістрація



Вістї



Neves Ruszinok
07.03.2017 10:55

Kо є ко?

 

Антоній Годинка історик,член Мадярськуй

Академії Наук

Родив ся 12. януара 1864.рока у фамілії ґрекокатолицького сященика. По тому як вун дустав атестат зрілости в унґварськуй королювськуй католицькуй ґімназії 1882. рока, продовжовав теолоґічноє вошколованя в Унґварі и Будапештї.

1891. рока у Будапештськум Научнум Універзітетї на Філозофськум Факултетї дустав ступень доктора славянськуй філолоґії, мадярськуй історії и діпломатикы. Межи 1891-1892. роками быв сотрудником у історика Лаёша Таловцїя у архіві австро-мадярськуй злученуй міністерії фінансув, потому межи 1892-1906 роками – бібліотекарём у цісарьськуй и королювськуй фідеікоміс личнуй бібліотецї Ёжефа Ференца. 1905. рока вуграв кваліфікацію репетітора предметув, што капчавуть ся мадярськуй и славянськуй історії. Од 1906 рока вун є професором Братіславськуй Юрідичнуй Академії, а од 1916. – Научного універзітета Ержийбет. 1920. рока вун лишать універзітет и Братіславу и дочасово робить у Будапештї, пак од 1923. рока у Пейчі, де 1932-33 учебного рока ёго вуберавуть за ректора. У 1941-43 рокыёго вуберавуть первым предсїдателём Пудкарпатського Общества Наук, од 1910. рока вун заочный, а од 1933. рока повноправный член Академії Наук Мадярщины. Умер у Будапешті 1946 рока.

Ёго научноє дїятельство дїлить ся на три булші тематичнї кругы:

1. Історія словянсько-мадярськых капчань;

2. Історія вароша Пейча;

3. Церькувна и світова історія пудкарпатськых Русинув.

Антоній Годинка своїм жывотом и працов показав переселившым ся з руднуй земли, Лїсных Карпат, Русинум путь, як треба любити народ, од якого они происходять, и як вірно, оддано и безкористно служити туй країні, што їх прийняла.

 

Два небесны листкы

       Ищи мъ дѣтвакомъ быу, коли мъ чувъ, же на скалистумъ верку полонины Гуслѣ – у Берегъ вармеди – на єднуй камѣннуй таблицѣ передъ 600 роками чернигоусько-галицький кнѧзь Ростислау, зѧть угорського корола Белы IV. штось написау. Айбо што тото за письмо, не знати, бо нтгде не зазначено. Удъ тоуды усе мъ хотѣу попозерати, што тото за таблицѧ, ци е щи, и кедъ зупраудѣ е, ѧкое то и што то за письмо на нюй. Але до теперь, а зупрауди е, якое то и што то за письмо на нюй.Але до теперь, а е уже тому дазъ 60. рокувъ, ниѧкъ ми сѧ нездавало. Бо ей гурька ото бѣда русина. Усе лишъ роби а роби та морисѧ за тым хлѣбом насущнымъ. Бо эге жона та дѣти: ѣсти бы усе, хоть ѧкъ слабо. Теперь пакъ и постарѣу емъ и посѣдѣу емъ сѧ , уже часъ мало попочити. Хлопцѣ поженилисѧ, дѣуки поуддавалисѧ, баба – прощунна би - лишила нѧ самого. Я такый самотный, ги колосѧтко на нивѣ: чекаеме серпа. Бо уже и у грудьохъ ми тѧшко и ногы слабѣ и лѣзти мъ ледвы годенъ уже. Ай однако думаву собѣ: дотї не лишу сесь гауранами заузѧтый нашъ рай, докѣ не поникаву тоту таблицю и не увижу на нюй ци е ци не е того письма. Кажу собѣ еденъ день: ой такъ ми сѧ привижуе, ги бемъ мало лѣпше коло силі , та выйти бы ми теперь на Гуслю та поубзерати и кедь е, та прочитати тото стародауное письмо. Бо ей Боже, дольку бы намъ дау, такое ани лемакы-кацапы, ани украинцы не мавуть, котрыхъ теперь тулько до насъ, лемъ ко намъ – не знати зашто и чому – накацабило ци нацабало и закра(йни)лосѧ, што уже дома хыблѧть. Задарь бы собѣ нашѣ ломили голову, можъ порозумѣти, кїбы дай Боже уганути , што сьыхъ до насъ веде. Бо ищи бы мож порозумъти кїбы простѣ робутнѣ люде сѧ тыкали. Пришли на заробокъ, - казали бесьме. Айбо сесѣ пуноганичникы: ни паны, ни иваны, што туй хотѧть, чому сѧ до насъ валѧтъ, на ото усѣ сьме жаднѣ. Бо и намъ самымъ скудно з хлѣбомъ: лем скыба падесѧ и то лемъ мелайника либо вусѧника. А кажу на пути, не журю сѧ дале, ѧ уже з нихъ ни криуды, ни хосна не буду мати. Най ся молодѣ з ними колотѧть. Я щи сесе одно учиню, поискаву таблицю, а пакъ може нѧ чорна землѧ прикрыти. – Тѧшко ми было волочитисѧ дъ горѣ, айбо хоть чистый свѣжый воздухъ емъ ссау. Тамъ на долинѣ у насъ теперь дуже пахне и смердить чужыми вонѧми. А туй горѣ, ѧк ми Бугъ допомугъ на вершокъ вылѣзти и выдратисѧ, такый воздухъ, така чистота. Боже солодкый, сама саменька некыцьнена природа. А што ми сѧ утворило и удоперло: тотъ широкый выникъ. Лиш-дивисѧ, чоловѣче, та диви и удиулѧйся.

         На право вижу полонину Руну, а дале вершокъ Красинъ у Унгу, а на лѣво полонины Стуй, дале Кукъ, Прислупъ, Менчулъ, Ньегровецъ и далеко синѣусѧ Пупъ Иванъ, Говерла и Пїетросъ, а на конець Чорна гора. Боже усѣ нашѣ полонины, нашѣ вершкы. Далеко, у(а)чей на Свидуци ги бы быу емъ людей збагъ. Натѣгавусѧ и спознаву, ож нашѣ. Айбо тулько ѣхъ было, цѣлый шерегъ , же не могли другѣ быти, ги Шугай з своими хлопами. Ой файнѣ грошѣ му на головѣ, айбо задарь файнѣ, бо зато дорога тота голова. Тамъ емъ го вїдѣу пудь хмарами и бѣзюный емъ, же скубцѣ, бо скубцѣ тото прошу, скубцѣ, а не соколы, не догонѧть го. Бо не пйе, так емъ чувъ, лемъ свѣжу воду, горѣ на вершку з жолоба вадь кырницѣ; не засысать лемъ чистый воздухъ, зато у нього очи, ги у орла, груди ги у олїня, серце ги у хлопа, за насъ бйе. И помолиу емъ сѧ за нього, абы Буг дау чистый розумъ и серце ипное.

             Дале мъ вїдѣу по вершкамъ двохъ трьохъ людей. Усѣ наспередъ себе сѧ дивили, ги и ѧ самый спередомноу емъ вїдѣу простиратися ги жоутый шоукъ, угорську ровѣнь.... и заразъ ми слезы ѧли долу лицьом течи. Ачей удъ того, што далеко мъ клѣпау. И чудное дѣло, што ѧкъ емъ туды на ровинь глипнувъ, заразъ емъ зголоднѣу. Эй боже, кулькоразъ быу ѧ тамтуды за хлѣбомъ...Сѣу емъ собѣ и хочу дарабчикъ вусѧника вынѧти. И ѧкъ у тайстрину сѣгаву, вижу, же порожнѧ. И ѧу емъ черницѣ та ѧфины зберати. Бо сирота русинъ теперь утты удгороженый хыба сьымъ ся наѣджъ вадь голодуй... И ѧкъ по корчулю сѧ кручу, на еднуй скалѣ вижу дѣру и у дѣрѣ ѧкѣсь то папїрьцѣ. Возьму ѣхъ до рукъ и читаву, и чимъ дале читаву, тымъ гурше ми серце бъе. Таблицю мъ дале и не глядау, ай сесѣ пѣсьма мъ читау. Два листкы были, булше ничъ. У еднумъ наша жура говоритъ идъ намъ, а у другумъ мати Угорщина отвѣчае. Хто ѣхъ писау и коли, Бугъ знае. Доуго мъ розгадовау, еле не годенъ емъ быу уганути Лишъ ото мъ збачиу, же ѧзык – ото наськый. Такъ писанѣ аккуратъ, ѧкъ мы говориме. Гибы нашу устну бесѣду буквами у письмо поклау. У насъ лишъ еденъ и самый ѧкысь сокырницькый сирохманъ пише такъ по наськы, ги сесѣ листы писанѣ, айбо ѧ щи го, што то за еденъ, не познаву. Бѣзюуно читалисьме му книжку и знаете, же овунъ теперь на Факобѣкахъ. Та утты ѧкъ до – перебачте – песоѣ серсти могли бы были сюды на Гуслю у сесю камѣнну дѣрочку добытисѧ, кедь быу ѣхъ вунъ писау. Сесе уже лемъ и зато не може быти, бо ходѣ ѧзыкъ и у нього и у съыхъ подобае, але сесѣ листы старыми буквами писанѣ. Такѣ старѣ, што ледвы мъ ѣхъ годенъ быу прочитати. Зато и не ломиу емъ дале голову, бо минѣ такъ сѧ приходило и привїдѣло, и тото и нынѣ кажу, ож бизюно не инакъ сесѣ сюды попали, ги з неба. Бо сюды небо найближе сѧ видить. И ѧкъ нагле сесе ми у гадку впало, заразъ и духомъ и тото мъ зтѧмиу, же сесѣ листкы десь колись, Бугъ знае передъ кулько сто роками, наша Русинська Жура и мати наша Угорщина, наупередъ збагли нашу днешню пропасть и погыбель и абысьме не упали у о (т)чаѧнїе, загнали и спустили з высоты: з синього, сияющыми звиздами побитого сѣѧющыми звѣздами побитого и рѧсного неба, а присокотити не иншый хтось присокотиу ѣхъ намъ туй у сюй скалѣ, ги нашъ св. Отець Николай. Бо цитакъ, же

Ой, хто хто Николая любитъ

Тому святый Николай

Ой хто хто Николаю служить,

На всякый часъ помагай.

        И сѧкъ пудъ покровительствомъ лежали туйкы сесѣ намъ писанѣ листкы Бугъ вѣщый удъ коли, докї мъ ѣхъ не зтямиу. Каже поѧулатъ сѧ якъ насъ бѣда припаде. Но та бѣда насъ присѣла, яка щи нигда насъ бида припаде. Но та бида насъ присила, ѧка щи нигда насъ не догонила. Теперь уже понимау, зашто нѧ кортѣло на Гуслю за Ростислаульоу таблицьоу. Ги бы было на дашто на старѣ дны гнало. И я без таблїцѣ , но з листками зійшоу. И што мї найшоу, передаву намї усѣмъ. Ану читайме...

 

Шандор Бонкало, русинськый філолоґ

Родив ся у Рахові 22. януара 1880. рока у фамілії учителя. По вошколованю в унґварськуй ґімназії и теолоґії од 1902. рока слухав латинь, нїмецьку и славянську філолоґіюу Научнум універзітетї Пейтера Пазманя. По сконченю універзітета учителёвав у середнюй школї. 1917. рока дустав ступень доктора габілітованого з руського языка и літературы. Того же 1917. рока ёго назначавуть завідуючым новостворенуй катедрырусинського языка и літературыу Научнум універзітетї Пейтера Пазманя. 1923. рока, изза політичных причин, вносять го у лішту «Б» и одправлявуть у пензію.

По 1945. рокови наново дустав статус у Научнум універзітетї Пейтера Пазманя, айбо изза публичного засудженя културнуй політикыЖданова ёго увольнявуть. Вун написав великоє число прац и вудав много книг за літературу и історію мадярськых, а пузднїйше и чехословацькых Русинув.

Умер у Будапештї 1957. рока.

 

Ласлов Чопей,русинськый лексикоґраф

Родив ся 1856. рока у Ромочевицї. Отець го быв народным учителём. По сконченю у руднум селї началнуй школыходив до ґімназії у Мукачови и Шарошпотокови. 1883. рока дустав діплому фізико-математичнуй спеціалности у будапештськум Научнум універзітетї Пейтера Пазманя.

Межи 1879. и 1888. рокамм працовав русинськым и руськым товмачом у Канцеларії Премєр-міністра Мадярщины. Од 1883 рока до пензії, на котру вуйшов 1929. рока, учителёвав у даскулькых ґімназіёх. 1934. рока умер у Будапештї.

1883. рока вуйшов ёго «Русько-мадярскый словарь». Межи 1880. и 1885. роками Ласлов Чопей написав и одредіґовав многі русинські учебникы, а также товмаченя на русинськый літературный язык.

 

Орест Сабов, націоналный політик, етноґраф

Родив ся у Драґові (Кёвешліґетї) комітата Мараморош 1867. рока. По сконченю школованя працовав у адміністративі. По возгоряню револуції при урядох Карої и Берінкеї став первым міністром Руської Крайныи пудготовлёва ї автономію.

1913. рока у едіції Націоналнуй просвітницькуй бібліотекы обявила ся ёго велика праца за Русинув, за мадярськых руськых пуд тітулом «Рутены».

У 30-х рокох умер у Будапештї.

У Мадярщинї мало знанї суть русинські їдїня. Даєме два рецептыза такі.

 

Андрiй Кутлан (1907‒1950) 

русинськый новинарь

 

Русинська новинка „Недѣля” выходжовала в Ужгородї од 6. октовбра 1935. рока, и ипен ї издателї первыма отворено заявили такой у первум числї: „Мы честуєме пересвѣдченье кождого чоловѣка. Мы высоко цѣниме културну силу так великорусского як и украинского народа, мы в почести держиме их справедливѣнаціональнѣцли и стремленья, але притом не хочеме забыти о своем... Зато рѣшили мы сю нашу новинку выдати и писати на чисто народном языцѣ”. Ипен довкола „недѣляшув”, ги їх тогды називали опоненты, формовала ся тота наша інтеліґенція, котра протиставила ся русофілському и украинофілському таборам, а по наверненю Пудкарпатя у Мадярську державу возглавила културноє будованя, котроє было завершено отворенём у януарі 1941. рока „Пудкарпатського бщества Наук”, прообраза націоналнуй академії наук, котроє возглавив наш майпознатый ученый Антоній Годинка. Паралелно выданям ПОН фунґовала и „Недѣля”, у редакції котрої улїтї 1941 стала ся велми позітивна зміна, як вказало ся вжек у скоруй будучности. Новым отвічателным редактором и выдавателём быв именованый аґілный учитель народнуй школи з Уґочі Андрей Кутлан. Ипен пуд його веденём „Недѣля” стала майпопуларнов, а значить – майтіражованов (до 10.000 еґземпларув у тяжкый воєнный час!), межи нашым народом. Читали новинку тогды не лем Русины днешнюй Закарпатськуй области Украины, айбо и днесь словацькых 36 сел окресув Снина и Собранцї и сербськуй Воєводины. Выходжовала новинка раз до тыждня у недїлю майчастїйше на четырёх-шістёх, а сяточнї числа и на булше бокoх. Од самого зачатку новый редактор отворено заявив за оріентацію на селянську челядь, про котру, на його гадку, не дбали переже містнї масмедії у туй мірі, як то бы требало. За редакційну політику новинкы мож ся дузнати на самый перед из текстув высше спомнянутого редактора у рубрицї „Переписка редакціѣ”, з котруй звідавый днешнїй читатель годен ся дузнати, же в основі сёго новинарського феномена є тверда и запалчыва праца аматора-новинаря Андрея Кутлана. Хоть булшу часть новинкы занимали офіційнї матеріалы Мадярськуй Телеґрафичнуй Аґенції, што не было чудным про періодику воєнського часа з отповідным цензурованём зверьха, мож у нюй доста много дузнати ся за жывот містного обывательства и не лем варошського, айбо и відицького. По первый раз в історії пудкарпатського новинарства натулько активно друковали ся новости з майдалнїх поселищ. Ипен селськуй автурі, орґанізовануй Андреём Кутланом, годно быти у майтяжшый час, можеме дяковати днесь за відомости, што ілуструвуть жывот пудкарпатського обывательства тых рокув. Подаколи фест смішнї и наівнї cї куртї інформації часто отворявуть про нас такі нюансы народного бытя, котрі ниґда-шуга не найдеме у товстезных фоліантох ученых вадь офіційнум папірёві, котроє по булшуй части хранять архівы и бібліотекы. Од 3-го авґуста 1941. до 8-го октовбра 1944. рока увідїли світло світа 162. числа новинкы „Недѣля”.

У марцу місяцю русинська сполность отпраздновала 110-ручный юбілей од дня роженя славного редактора Андрея Кутлана, єдного з майуспішных орґанізаторув пудкарпатського новинарства первуй половкы прошлого cтолїтя, а в апрілю ‒ 67-ручницю од дня смерти.

Родив ся будучый редактор новинок „Недѣля” и „Народна Школа” (новинка про учителюв) 23. марца 1907. рока у ґаздувськуй фамілії cела Фанчиково, де и вуходив народну школу. По горожанцї и Мукачовськуй учительськуй семінарії учителёвав у Вышнюм Шардови (днесь Широкое), Торговелнуй школї у Севлюші, быв учителём-управляючым народнуй школи у Троснику, з котруй го и забрали 1940. р. в Ужгород шорити „Школов ґрекокатолицькуй молодежи” и редакціями высшезазначеных новинок. По приходї Краснуй Армії быв інтернованый на мушену працу, з котруй ся вернув дому у януари 1947. рока. На кулько знаєме, у воєнськум заятю ги офіцер мадярського войська перебывав в Одесї. Ипен вудти довюз дому властный образ, намалёваный на папірёви тым, што было у маляря пуд руками у тот страшный голодный час (там и углик, и цигла, и крейда, ищи Бог знає што...). Ипен сей портрет помістиле сьме на обкладцї днешнёго числа „Русинського Світа”. За маляря лем тельо знаєме, же го кликали Анатолий Жуков, видав Рус, и быв у заятю вєдно з Андрейом Кутланом. 

У перві повойнові рокы дома, у милуй Уґочі, встыг Андрей Кутлан фотоґрафованём челяди зучастнити ся уже в совєтськуй паспортізації у Бобовум (не привченый быв валяґовати), а з септембра 1948. рока став ся учителём математикы сїмручнуй школы у сoсїднюм Петрові. Ипен з робочого міста забрали го 2. септембра 1949. рока. Там такой у школї, прощавучи ся з десятьручным сыном, доростлый и муцный хлоп стратив свідомость. Видав, уже добрі познавав неборак, што го чекать. Дали му 25. рокы... Скончив свуй земный путь Андрей Кутлан вже 4. апріля 1950. рока. Фамілія (жона Марія и четверо дїти) дустала цейдулу, же причина смерти „паралич сердцёвого дїяня”. Знакомый протестантськый сященик з Береґсаса, што серенчливо пережыв тотї страшнї рокы в Унжлаґрови (станція Сухобезводная, Горьковськуй области) и вернув ся дому, вповів гурьку правду за послїднї траґічнї минуты честованого уґочанського педаґоґа и спортсмена, пак пузднїйше ужгородського новинаря, порядного и честованого чоловіка, а на тогды рядового узника Ґулаґа: упало на нёго дерево, а притомнї кріміналникы ищи там на містї од жывого выдерали из рота золотї коронкы, одрізали палець, бы годнї были стягнути обручалный перстень...

Ко знає, ци лишыла бы ся памнять за честованого учителя и новинаря, кібы не случайна (кедь бывавуть случайности у сюм жывотї?!) стріча автора сих шорикув з сыном Андрея Кутлана на Балатонї у готелу нашого познатого Юрія Бензы... Пише ся Андраш Кутлан, днесь мадярськый малярь из Сентендре, котрого позад многых добрых дїл добрі познавуть такой ушыткі „мадярські” пудкарпатцї, родив ся 1939. рока. Не много памнятать за вутця, айбо захранив хоть лем тото, за што днесь дузнавуть ся наші читателї. Ищи за молодости перестяговав ся у Мадярщину. Ги многі наші люде, бывавуть днесь у Мадярщинї и сестры му Надїя и Маріанна. Лем маймладша Каталін лишыла ся в Ужгородї, де на Калварії похована жона мученика Марія Кутлан (1913‒2005, дївоча фамілія ‒ Кёвейр).

Скромный учитель, спортсмен и новинарь, родак из уґочанського Тросника (теперь часть Фанчикова) прожыв недовгый, айбо достойный жывот. Правдивый сын Пудкарпатя Андрей Кутлан, безусловно, своима порядностёв и подвижницькым трудом на новинарськуй пути заслужыв благодарну памнять од русинського народа. 

Др. Михаил Капраль,

діректор

                                 Русинськый научный інститут имени Антонія Годинкы

 

Коло памнятнуй таблы мого няня

 
Из любовёв привітствую зобравшых ся. Дуже-м вдячна, же так много люди прийшло у день, врученый памняти мого няня. Од имени родины хочу подяковати ваярёви за ї труд, КМКС за помуч и орґанізацію отвореня памнятної таблы, Інстітутови Ференца Раковція II. и  Ласлову Варі Фабіан за покликаня.
Добрі знати, же хранить ся памнять за мого няня. Тяжкый сесь вопрос: чыя сеся задача ‒ хранити памнять, де отвітственї за тото?
У своюй книзї „Бездомный“,  няньо дає знати про вто, же не раховав себе чистым пудкарпатцём, ани чистым Мадяром. Про нёго се не было вопросом. 
До кунця свого жывота вун раховав свойов отцюзнинов землю, на котруй ся родив.
Ги його донька, не годна-м свідчити, якыма были рокы молодости мого няня у Берегові. Подля мого субєктивного видїня, рахуву, же вун быв каталізатором сполности. Сю якусть вун дустав у дїдузнину, ги сын проповідника. Подля повідань отця, вун, ги и його род, главным раховав інтересы сполности, а также ґратісову помуч другым. В його случаю література зайняла первоє місто меже ушыткым. Ищи дїтинов я, може даколы из завистёв, порозуміла, же у фамілії майважным было учинити штось про загатарных цімборув, обы захранити мадярськый ідентітет, пудпоровати цімборув у професійному ставаню. Само собов, доростлов, я се ушытко порозуміла и теперь горджу ся   сим.
Быває, задумуву ся, кым бы отець муг стати, кібы лишыв ся дома, на Пудкарпатю из такым своїм менталітетом и йому бы не мішали занимати ся роботов по призваню. Сёго мы, майже, ниґда ся не дузнаєме. Лем можеме предполагати. Вун быв дуже креативным, из прекрасным чуством гумора и невіроятным знанём свого фаха. 
Не так давно, пуд час перестягованя, у мене была можность потримати у рукох каждый дарабчик його многотысячнуй дїдузнины. Из стовок екслібрісув, многочиселных авторськых пудписув на книгох сих авторув, упозїрує так, же не позеравучы на молодый вік, вун дуже усиловно готовив ся ку літературнуй карьєрі. Бенї быв необычайно начитаным. Майглубше зберав ся изглядовати історію Пудкарпатя. Сесї книгы часточно збогатили русинську бібліотеку имени Иштвана Удварія и стали прилогов до проґрамы Келемена Мікеша. 
Муй отець по перестягованю, у період сіленціума, подля тых обычаюв, раховавшых опасныма їх научнї головы, дуже много робив у бібліотецї. Туй вун максимално хосновав свої можности, окрем своюй офіційнуй должности, застарчати мадярськоє обывательство на Пудкарпатю книгами, помагав Мадярам, котрі лишыли ся звонка теріторії Мадярщины, літературным словом. По змінї строя, вун уже не раховав ся політично некоректным и муг спокуйно писати. Занедовго вун похворів ся, и хворота, богужаль, ограничила його силы и можности. Айбо, як и было указано у філмі, Мигаль Дебрецені уповів: ушытко йсе мало, у якуйсь мірі и позітивный момент. Из єдного бока, вун муг булше позора удїляти родинї. Айбо робив йсе своєобразно. Вун и нас принадив ку своїм начинаням, пудготовцї до выданя „Пудкарпатської Мінервы“. У сесь час вун ми, як зачинавучому языкознателю, довірив написанї у послїднїй час верші на рецензованя. Як исполнителька його поезії, я мала можность сопровождати його на вшелиякі стрічі читателюв и писателюв. Се были доимы, котрі захранили ся на ушыток муй жывот. Сякыма почесныма завданями отець указав ми тот мінімалный уровень, ниже котрого чоловік професіонално не годен опускати ся. Из другого бока, пережа епоха має быти вдячна сякому періоду умілства, ибо вун менше хосновав сил на каждоденну рутину и муг уже не тулько на словох, но и на папірёви выразити своє одношеня ку происходячому. Правда, як сьме чули од Ласлова Варі Фабіана, не ушытко, што вун хотів бы, а уєдно из тым и мы хотїли бы.
Айбо зато лем у сесь період были выданї книжкы з історії умілства, поетичнї ціклы и його докторська робота з масштабнов бібліографіёв, котра вызвала великый інтерес сполности.
Сесї його роботы были жывителнов почвов про слїдувучі ґенерації изглядователюв. Я прошу Вас, хоснуйте ся сим базісом, пиште за нёго, и особо хоснуйте його інтелектуалну муць. Завто, же цїлёв його ушыткого жывота было захраненя ідентітета пудкарпатськых Мадярув, їх вошколованя и розвуй.
 
Дякуву за позур.
 
Ана Ш. Бенедек
                                                                    Береґсас, 29. марца 2017.
                                                                    Товмачила: Ірина Скіба
 
 
Отвореня памнятної таблы Андрашови Ш. Бенедекови у Береґсасї
 
Єднов из подїй пуд час одмічаня днюв Раковція Ференца ІІ., 29. марта у Береґсасї отворили памнятну таблу Андрашови Ш. Бенедекови у пудкарпатському Мадярському Інстітутї Ференца Раковція II. Писатель, лавреат премії Яноша Араня, поет, літературознатель, до 2009. рока, рока його смерти, прожывав у Будапештї, у Ференцвароші на улицї Мештер, 27.
 
Міроприятя зачало ся демонстраціёв філма, у котрому поет быв представленый як прекрасный чоловік, цімбора, сотрудник. По філмови Аніко Береґсасї, преподаватель катедры мадярського языка и літературы інстітута привітствовала гостї. Лавреат премії Йожефа Атілы, пудкарпатськый поет Ласлов Варі Фабіан и Каталіна Межеї, также лавреат премії Йожефа Атілы, писателка, поетеса, товмач, подїлила ся своїма споминами за Андраша Ш. Бенедека. Донька поета Анна Штумпф Бенедек повідала за свого няня. По выступох родина поета, його соратники отворили памнятну таблу.
„Мы маєме таку місію, жебы помнянути нашых предкув, не забудьме їх и провбалуєме далше передати кіп їх мышленя, котрый не принимав ся у часы комунізма. Спомины за тых, ко на зачатку 60-ых рокув робили перві крокы, жебы туй, у Пудкарпатю, шырив ся дух слободы, перед молоджавов отворяли ся нові можности. До такуй ґенерації принадлежав и Андраш Штумпф Бенедек – одзначила у сяточнуй бесїдї Ілдіко Орос, ректор інстітута.
 
Пак Дора Монус, абсолвентка інстітута, зачитала верш Андраша Ш. Бенедека „Рабованя Европы“. На конець участникы міроприятя поклали вінцї коло памнятної таблы, сповненої ваярьков Кінґов Каталін Олаг.
 
(жерело: www.karpatalja.ma)
 
Андраш Ш. Бенедек родив ся 1947. рока у Мукачові, быв семый дїтвак у місіонерськуй фамілії баптістув. У маю 1947. рока совєтськой войсько выслали родину Ш. Бенедека из Мукачова, так они трафили у Береґсас. 1976. рока поет перестяговав ся до Будапешта. Як полігістор, у многых своїх роботох У многых научных изглядованёх вун занимав ся мадярськов літературов Пудкарпатя, історіёв, історіёв културы, народознавством. Оддїлнї книжкы были врученї пудкарпатськым Русинам. В Ужгородї Андраш Ш. Бенедек быв ведучым літературної студії „Жерело“, зучастнёвав ся у народнум двиганю пудкарпатськых Мадярув. Вюг чиселнї експедіції по збераню матеріала з літературы, етноґрафії. 
 
 
 
                                                                На честь 120 лїтя уд дня роженя
 
Хірурґічна школа професора Фединця
 
 
Професор Фединец быв прекрасным педаґоґом, талантливым руководителём. Ученый без ученикув, без молодуй научнуй зміны, ги дерево без плодув – оно засихать и пропадать. Айбо не каждый годен стати учителём. Треба мати ясну властну путь в науцї, жебы здобыти право пудказовати путь иншым. Александер Фединец, ги казали давнї дохторе, „ларґо манум“ ‒ широков руков, щедро и шіковно передавав своим ученикам ушытко, чым збогатив ся за свого властного жывота, чого досягнув вдяка тітанского труда изглядователя.
Хірурґічна школа провесора Фединця – тверда школа, де одшліфововали ся знатя и рукы. Ту пановала  шырота клінічного мишленя и култ майстерности рук, туй каждый „аналіз случая“ ставав глубокым екскурзом в сімптоматику подобных хворот, в анатомію будучного „операційного поля“, Александер Фединец часто повторёвав ученикам своє любиме порувнаня: „Наука – величезный стуг сїна, потягнеш єдну соломинку– за нёв друга потягне ся, рішыш єдну проблему – нова повстає“. И професор Фединец майрішуче змагав ся розъязовати усе нові и нові научнї проблемы.
Школу Александера Фединця пройшли тысячі дохторув. Кажду тулька-лем народжену ідею, гадку, мерькованя вун обговорёвав из своима сотрудниками. Вун черяв силы у тїснум єднаню зо своима колеґами, учениками, студентами. Молоджава любила го за тото, же все быв молодым душов, близкым, простым, доступным. Єдно з основных требовань, котроє професор Фединец ставив перед своима учениками, на первоє позераня, до баналности простоє: быти щирым.
‒ Майбулше, ‒ казав професор, - цїнуву у молодых щирость и одданость свому дїлови, науцї.
Як колись молодого Фединця пуддержав професор Станіслав Костливі, так и вун твердо и з любовёв отворяв нові медичнї таланты, гордив ся лїпшыма, робутныма, звідавыма.
Александер Фединец цїновав хірурґічну обдарованость, зато же йсе неодмінноє условіє плодної роботы, айбо не менше важным вун раховав робутность и чуство отвітственостї.
Ипен такых дохторув – самопожертвеных, робутных, професіонално пудготовленых выхововав професор Фединец. Слова його вплывали на студентув, молодых колеґ твердо и прецізно, ибо пудтверджовали ся особным приміром, жывотом учителя.
Його клініка, гибы дружна родина – старші помогавуть молодшым, молодші оддячувуть ся честованём. Сочуство – без шепетливости. Привітность – без вдаваня. Суровость – без голого адміністрованя. Так професор ставив ся не лем ку хворым, ай ку ушыткым сотрудникам клінікы, приятелям по роботї. Особо сердечным вун быв з сестричками и санітарьками. Тадь ипен они мерькувуть за тяжкохворыма.
 
Перед професором завідувучым катедров фурт стояв и сей вопрос – руководство дісертантами. Видїв вун многых дісертантув. Были меже нїма вшелиякі: добрі и не дуже, творцї и ремеселникы. Такі вшелиякі были и роботы: єднї дісертації – крик душі, намаганя подїлити ся своими одкрытями з иншыма дохторами, другі – изза моды, ґарадичі ку довжности, провбы высунути ся. „Не має быти наукы про науку, дісертації ради дісертації, ‒ раховав Александер Фединец. – Наука и дісертація – йсе сума цїлёустремленуй роботы ради чоловіка, намага подїлити ся своими знатями и опытом з колеґами. Лем робота, лем думка, лем свуй властный опыт! Твоя дісертація лем у тум случаю має значеня, кедь она пудпорує жывот, змуцнює людськоє здоровля“.
Професор бізовав на своих дісертантув хворого, а потом тему, поязану з його хворотов. Хочеш займати ся науков – роби, айбо через хворого. Вун – показатель твоюй роботы. Недобрі хворому – пудла робота. Хворый выздоровлює – значить, є зрушеня, не задарь стараєш ся, твоя праца вже має значеня. Не вызнавав друбного опікунства професор Фединец, айбо кедь трафляло ся у дакого даякой ставаня у важному, вун усе быв доступный про помуч своим колеґам, помучникам, ученикам. Професор – зачинатель дохторськуй дінастії: своих дїти – сынув Александера и Атаназа, доньку Александру, внука Тібора и внучку Ніколь приучив ищи одмала ку медицинї. Вун радовав ся, же дїти и внукы полюбили його облюбеный фах, пушли його путём. Професор Фединец ниґда не розграничовав пріватный жывот од жывота клінікы, не дїлив свуй час на робочый и пріватный, посилавучи ся на занятость, перетерьханость. Вечорами вун читав и исправляв дісертації ученикув, отвічав на чиселнї письма. 
Др. Серґій Добош так споминать на свого учителя и колеґу: „Не дожыв вун до свого 90-лїтя буквално два місяцї. Даже умиравучи, вун лишав ся супукуйным, врувноваженым, ги истинный християнин и джентлмен. Ищи єдна черта його личности, за котру хотїло бы ся уповісти, споминавучи світлу личность нашого учителя – тото його гумор и жытейську мудрость, котра все му помогала найти выход из велмы морочливых обстоянь. Най тотї шорикы будуть, ги добра памнять за того чоловіка, котрого мы так честовали и любили”. 
 
 
 
                     Из книг: Володимир Ґінзбурґ „Ги журав на небі” 
                                    Др. Сергій Добош „Споминаня хірурґа”